Він 13 років незмінно возить спортивний клуб «Енергія». Доставляв на матчі збірну України, Польщі, жіночу збірну Італії з футзалу. Він знає всю футзальну «кухню» зсередини і особисто знайомий з тренерами національної збірної. Для нього футбол – це і робота,і життя. Все це про нашого колегу Володимира Слідзьону, водія СК «Енергія». Розмова з ним до Вашої уваги.
– Розкажіть про себе, як давно Ви працюєте у «Львівобленерго» і зі СК «Енергія» зокрема?
– Я у «Львівобленерго» з червня 2001 року. Спочатку працював водієм гаража №3 на Буйка,16, був водієм начальника міських мереж, Крукеницького Тараса Павловича. А у квітні 2003 року перейшов у гараж №1 і з того часу працюю з командою «Енергія».
– Тобто Ви з «Енергією» майже з часу її заснування?
– Майже. Адже команда заснована в 2001 році, цього року «Енергії» виповнюється п’ятнадцять років. А я працюю з клубом вже тринадцятий рік.
– Яка поїздка з нашою командою найбільше запам’яталась?
– Це, напевно, перше «срібло», яке ми здобули. Вирішальна гра була в Івано-Франківську з нашими прямими конкурентами і принциповим суперником – командою «Ураган» («Прикарпаттяобленерго»). Це було так зване «енергетичне» дербі, і ця гра вирішувала долю срібних нагород чемпіонату України. Настрій був шалений після цього виїзду! Ніхто і не очікував того, що ми в гостях обіграємо «Ураган» з рахунком 5:2. Івано-франківська команда була доволі потужною. Для нас це було вдвічі вагоміше досягнення, адже тоді виповнювалась п’ята річниця створення клубу .
– Попри емоції в автобусі після гри (позитивні чи негативні) Ви змушені зберігати спокій, адже Ви за кермом. Як Вам це вдається?
– Всі мої емоції залишаються в спорткомплексі, на трибунах. За кермом потрібно бути холоднокровним, розсудливим, дорога не пробачає легковажності. І в дорозі я відповідальний за життя людей, які в мене за спиною. Тому коли я за кермом, всі емоції відкидаю, зосереджуюсь на дорозі. На мою думку, від водія дуже багато залежить, щоб автобус був технічно справний, щоб команда вчасно приїхала на тренування, на гру.
– Чи були під час виїздів неординарні випадки, про які тепер згадуєте?
– В дорозі всяке буває. Пригадую, ми поїхали на турнір в Білорусь, у місто Лагойськ. Це було після різдвяних свят, і мороз «вдарив» до 35 градусів. Дорога була важкою. Та й навіть у кімнатах, де
ми жили під час турніру, була «мінусова» температура. Тоді в «Енергії» був легіонер, серб Борко Суруджич, і він, сміючись, говорив: «Куда ви мене привезли, я не єсть «рускі медведь». Був такий випадок (посміхається).
– А складні подорожі були?
– Так, доводилось їхати на гру до 20 годин через всю Україну – у місто Єнакієво на Донеччині, тепер це окупована територія. В той час наша команда проводила там виїзну гру чемпіонату України проти футзального клубу «Єнакіївець». Також пригадую важку поїздку в 2005 році, коли ми поверталися з гри у Києві. Це було взимку, була сильна хурделиця. Ми їхали з Києва 12 годин, бо нічого не було видно на дорозі. Думаю, водії мене зрозуміють.
– Знаємо, що Ви перевозили також національну збірну України з футзалу?
– Так, неодноразово доводилось працювати з національною збірною України, як з чоловічою, так і з жіночою, з юнацькою. В 2010 році я возив національну чоловічу збірну в Дебрецен, Угорщина,
на Євро-2010. Були виїзди на товариські матчі з польською збірною в Кракові, Кросно. Натомість до нас приїжджала польська збірна, доводилось з ними працювати у містіЛьвові. А нещодавно вперше в історії у Львові гостювала жіноча збірна Італії, яка провела два товариські матчі з жіночою збірною України. Транспортне забезпечення теж було за нами.
– А в якій компанії краще їхати, чоловічій чи жіночій?
– Я різниці в цьому плані не роблю, зосереджуюсь на дорозі (посміхається).
– Враховуючи Ваш немалий досвід роботи, Ви напевно з багатьма «збірниками» особисто знайомі?
– Звичайно. З головним тренером збірної України Олександром Косенком знайомий ще з часу, як він був гравцем – капітаном «Шахтаря» та збірної. Також і з теперішнім помічником тренера збірної України Валерієм Легчановим, який теж прийшов в «Енергію» в 2003 році і захищав кольори клубу десять років. Особисто знайомий з колишнім і теперішнім керівниками Асоціації міні-футболу України: Геннадієм Анатолійовичем Лисенчуком та Сергієм Васильовичем Владикою.
Адже доводиться з ними працювати, зі збірною України, молодіжною, жіночою збірною.
– Чим Ви захоплюєтесь поза роботою? Можливо, теж граєте у футзал?
– Так, раніше я доволі часто любив «побігати» на футбольному полі. Але зараз часу на це не так і багато. Тому що основна робота припадає саме на вихідні дні. В робочі дні команда тренується, працює, а у вихідні ми або на виїзді граємо, або приїжджають до нас гості – доводиться зустрічати команду, завезти на гру, потім на вокзал. Також завжди намагаюсь знайти час, аби присвятити його сім’ї, любимо з родиною виїхати на природу. І діти, Олег та Анастасія, і дружина Галина закохані в Карпати. Проведений час на природі у колі близьких людей зміцнює нашу родину, дарує приємні хвилини спілкування. Син Олег – випускник «Львівської політехніки», донька Анастасія – учениця 8-го класу фізико-математичного ліцею. Пишаюся їхніми успіхами і завжди намагаюсь підтримати у всьому. На щось більше просто не вистачає часу.
– Але Ви любите футбол, тож для Вас це не є проблемою?
Так, люблю і футбол, і футзал. Я активний вболівальник, часто буваю на матчах нашої збірної на «Арені Львів», матчах Ліги Європи у Львові. Бо футбол – це моя робота і моє життя.
Прес-служба ПАТ «Львівобленерго»
